Жив колись у великому лісі мале-е-енький горобець. Він усе вмів, тільки не міг співати як інші птахи. Бувало, вони співають-заливаються, а він тихенько заб’ється в куток і уважно слухає. Одного разу, перед якимось святом, пташиний цар видав указ, щоб всі лісові птахи показали йому свою співочу майстерність.

Горобця це, до речі, теж стосувалося – і став він пісеньку вчити. Хоча б саму просту. Але не стільки і вчить-то, скільки квапить себе: «Вчи-вчи-вчи-вчи …». Ось птахи почали збиратися у зграї, щоб показати своє вміння цареві, а горобець все поспішає: «Вчи-вчи-вчи-вчи …».

Птахи, звичайно ж, добре заспівали, захопливо. Але ось приходить, нарешті, і черга горобця. Викликав його цар. Але горобець нічого від страху не чує, тільки квапить себе ще швидше: «Вчивчивчивчивчивчивчи». Пісню навіть забув від хвилювання. Розгнівався тоді цар і наказав, щоб горобець забирався з його лісу в село жити і повертався тільки тоді, коли заспіває йому, найголовнішому серед птахів, пісню.

Полетів горобчик, не ослухався. Він і досі у селах мешкає, примушуючи себе вчити пісеньку, але так швидко і ретельно, що людям замість «вчи» вже просте «Чиу» чується. Вчиться, вчиться горобець співочій майстерності…

автор: Чернявська Ксенія