Лелека пролітала над садибами, полями, лугами...
Вона впевнено летіла вперед: мах крилами, ще один, ще...
- Ти куди так поспішаєш, дзьобата? – запитав у білої птахи Вітер.
- Чим подалі...
- Не зрозумів, – збентежився Північний вітер. 
- Що ж тут незрозумілого? - запитала птаха. – Чимподалі я лечу, світ за очі. Розумієте?
- Хм, - примружив очі Вітер. Він почав начебто про щось здогадуватися. – Так що ж сталося, красуне? – підлетів поближче.
- Закохалася я, - втомлено відказала Лелека. І додала, - у чужого закохалася. 
- Зро-зу-мі-ло, - ніби по складах розклавши слово, відповів Вітер. Він чимало побачив на своєму віку таких історій. Він, вона, і ще він, або вона. 
Давши дозвіл хмаринкам займатися своїми справами, Вітер, підставив Лелеці долоню:
- Вмощуйся зручніше, мала.
- Ви ж зайняті, - кивнула у бік хмаринок, Лелека.
- Не переймайся, розповідай. 
- Добре.
Влаштувавшись на долоні у Північного Вітру, Лелека почала свою історію:
- Два місяці тому я полетіла на сусіднє болітце домовлятися з жабками про пісні для новонароджених. Ква-ква-дратні фіраночки у лелеки Ульяночки... – поринула у приємні спогади красуня лелека. Та за мить знову повернулася до розповіді. – Так от, коли я вже летіла додому то зустріла Його: міцна шия, впевнений погляд, сильні крила...
- Але ж він чужий! – строго проказав Вітер.
- Я знаю, дядьку Вітре, знаю. Тому і втікаю. 
- Добре робиш, мала, – проказав вголос Північний Вітер, а подумки додав „Та хіба від себе втечеш?”
А Лелека ніби прочитавши його думки, відповіла:
- У тому то й справа, що від себе не втечеш. 
- Так чому ж тоді летиш світ за очі? – здивовано поглянув на дзьобату білявку Вітер.
- А щоб перевірити чи істинне те що всередині. Якщо кохання справжнє то його ніхто і ніщо не зможе зруйнувати, а якщо забавка то неварте воно зайвих переживань. 
- А ти права, мала, - погодився Вітер. - Щасти тобі, донько, - благословив поглядом красуню. А тоді далі старанно продовжив шикувати на небі неслухняні хмаринки.

Якщо кохання істинне!..